11.10.2017 р. Верховним Судом України прийнято постанову у справі № 3-1365цс17 за позовом потерпілого до страхової компанії та заподіювача шкоди про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок ДТП.

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 13.07.2016 р. позов задоволено частково та стягнуто із стахової компанії 94345,00 грн. страхового відшкодування, а з заподіювача шкоди – 65228,00 грн. різниці між фактичним розміром шкоди та розміром страхового відшкодування та 5 тис. грн моральної шкоди. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 08.12.2016 р. рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог до заподіювача шкоди скасовано та ухвалено у цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позову. Рішення суду першої інстанції в частині вимог до страхової компанії не оскаржувалося.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21.06.2017 р. залишено в силі рішення Дарницького районного суду м. Києва від 13.07.2016 р.

Не погоджуючись із змістом судових рішень судів першої та касаційної інстанцій, відповідач, діями якого заподіяно шкоду, звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21.06.2017 р із підстави, передбаченої п. 4 ч. 1 ст. 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Направляючи справу в частині позовних вимог до заподіювача шкоди, Верховний Суд України виходив із того, що відповідно до статті 256 Цивільного кодексу України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Вона обчислюється за загальними правилами обчислення цивільно-правових строків.

Позовна давність установлюється в законі з метою упорядкування цивільного обороту за допомогою стимулювання суб’єктів, права чи законні інтереси яких порушені, до реалізації права на їх позовний захист протягом установленого строку.

Згідно з частиною першою статті 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За частиною четвертою статті 267 Цивільного кодексу України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Позовна давність відноситься до строків захисту цивільних прав; при цьому поняття «позовна» вказує на форму захисту – шляхом пред’явлення позову, необхідною умовою реалізації якої є виникнення права на позов, що розглядається у двох аспектах – процесуальному (право на пред’явлення позивачем позову і розгляд його судом) і матеріальному (право на задоволення позову, на отримання судового захисту).

Питання про об’єкт дії позовної давності виникає через відмінності в розумінні категорії «право на позов у матеріальному сенсі» (право на захист) у контексті її співвідношення із суб’єктивним матеріальним цивільним правом як одним з елементів змісту цивільних правовідносин.

Набуття права на захист, для здійснення якого встановлено позовну давність, завжди пов’язане з порушенням суб’єктивного матеріального цивільного права.

Суб’єктивне матеріальне цивільне право і право на позов відносяться до різних видів матеріального права: перше – регулятивне, друге – охоронне.

Змістом права на позов є правомочність, що включає одну або декілька передбачених законом можливостей для припинення порушення, відновлення права або захисту права іншими способами, які можуть реалізовуватись тільки за допомогою звернення до суду.

Оскільки метою встановлення у законі позовної давності є забезпечення захисту порушеного суб’єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу в межах певного періоду часу, тобто тимчасове обмеження отримати захист за допомогою звернення до суду, можна зробити висновок, що об’єктом дії позовної давності є право на позовний захист (право на позов у матеріальному сенсі), що є самостійним правом (не ототожнюється із суб’єктивним матеріальним правом і реалізується в межах охоронних правовідносин), яким наділяється особа, право якої порушене.

Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Зазначений трирічний строк діє після порушення суб’єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто після виникнення права на захист (охоронного).

Приймаючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з яким погодився і суд касаційної інстанції виходив із того, що перебіг позовної давності починається не з дня скоєння ДТП, а з дня, коли Рівненський міський суд Рівненської області виніс постанову, якою відповідача визнано винним у ДТП.

Верховний Суд України вказав, що Позивач дізнався про порушення свого права та про особу, яка його порушила (водія, що спричинив ДТП,) в день скоєння ДТП, внаслідок якої пошкоджено автомобіль, право користування яким мав позивач, і йому завдано шкоди, і саме із цього часу у позивача виникло право вимоги до безпосереднього заподіювача шкоди.