Встановлені ухвалою суду про забезпечення позову обмеження діють, навіть якщо не були зареєстровані у відповідному державному реєстрі. Цей факт не може служити підставою для висновку про відсутність таких обмежень і про те, що особа має право вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо їй було відомо про встановлену судом заборону відчужувати майно.

Такого висновку дійшов Верховний Суд України в постанові від 18 січня 2017 року у справі № 6-2552цс16 про визнання договору купівлі-продажу недійсним, скасування реєстрації прав власності на нерухоме майно.

Зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним принципам, а недотримання стороною (сторонами) правочину в момент його здійснення цих вимог є підставою для визнання недійсності відповідного правочину.

Згідно з частинами 2 та 3 статті 215 ЦК недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому випадку визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша зацікавлена особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Загальним правовим наслідком недійсності правочину (стаття 216 ГК) є реституція, яка застосовується як належний спосіб захисту цивільних прав та інтересів за наявності відносин, які виникли у зв'язку зі здійсненням особами нікчемного правочину і внаслідок визнання його недійсним.

Той факт, що встановлені ухвалою суду про забезпечення позову обмеження не були зареєстровані у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбачене Законом «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», не може служити підставою для висновку про відсутність таких обмежень і про те, що відповідач має право вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно відповідачу було відомо.